top of page

Автограф вірності

Нічлава

 (1985) Збірка захоплює відвертістю почуттів, закоханістю в рідне село. Вона сповнена тремтливими спогадами і переживаннями про минуле – війну, долю солдатських вдів. І, безперечно, продовжує щире зізнання в глибокій любові до всього живого, з яким поетка відчуває безпосередню спорідненість:

Природо! В нас одна душа,

Мені сестрою ця калина…

І я не винна, я не винна,

Що виросла з її куща.

Цвіте біля хати калина

 (1985)

Всеперемагаюча любов до своєї вже вільної Вітчизни, зовсім інші – високі і щирі, не з обов’язку, а з глибини душі – патріотичні почуття і величезний біль за землю, ліси і води, які осяяла «страшна звізда, чорнобильська зоря». Тут і спомин про трагічні Крути і січових стрільців, жертв сталінських репресій і «цинкових хлопчиків», а

Лозунги, гасла, портрети відомих –

Вже у минулій добі.

Слово – довірливе, щире, вагоме

Вперто шукаєм в собі.

І знаходимо його разом з поеткою в занімілих від горя мальвах, в  пахощах молодих медів, в старому і мудрому лелеці, в соняшниках, що, мов солдати, виструнчились, задивившись у небо синє. І при  цьому знову і знову переживаємо нероздільне кохання, розлуку і втрати, і віру в те, що «ніколи не пізно поставити крапку і все розпочати начисто. Спочатку», щоб хоч трохи побути щасливою.

Перша поетична збірка «Автограф вірності» (1978) своєю щирістю привернула увагу і читача, і критиків, переконала усіх, що авторка має неабиякий талант. Звичайно, є в збірці поезії патріотичного звучання, що  відображають ту епоху і настрої, в яких поетка росла і мужніла, одним словом – «ідейно правильні». Але лірична поезія – висока і світла, наскрізь пронизана почуттям  любові до світу, рідного краю, до людей, надією на добру творчу долю:

 

Ой, пустіть мене, мамо, до вирію,

Адже в хаті узимку тісно…

Може, в далях придумаю, вимрію

Я свою найспівучішу пісню.

Зона

(1996) 

Який сердечний біль у кожній строфі кожного вірша!

Тут навіть сніг від горя почорнів.

І ця земля давно від нього чорна.

Нема ночей тут і немає днів –

Усе злилося в божевільне: ЗОНА.

     Мерці-дерева, німі ліси, хати, як запечатані конверти, радіоактивний дощ, душі атомами мічені… 

 

Ні гнізд, ні пташок, поруділа трава.

Навічно закриті класи.

 

Забита криниця наглухо,

Щоб хтось не напився води.

 

…Мертвий панує спокій,

Де рясно буяло село.

Ці страшні картини чорнобильської біди, як пересторога майбутньому – гіркий біль і крик душі:

Єдина земле, що тепер ми маєм?

Вже стільки усього від тебе взято!

Все менше й менше солов’їв над гаєм,

І в серці України – «мирний атом!»

  Чорнобиль реальний і Чорнобиль духовний – переплетені два крила великої біди.

Невже немає меж людським потребам?

Де той поріг, що маємо спинитись?

Ще нашу пісню доспівати треба!

Ще наші внуки мають народитись!

bottom of page